ps

@ps

...І степ востаннє над рікою
Ординець міряв головою...
Все ближче коні, лиця злі,
Схрестились, скрегнули шаблі,
Переплелися іскри з кров’ю,
І знову криком Придніпров’я
Прошив у жасі людолов.
Та біснувалась криця знов,
Шипіла кров, шипіла піна.
Козак вимощував долину
Чужинським трупом, як умів,
Як вчився в Січі і в братів
На славнім Доні у поході.
Ординців б’є козак вже в броді.
Бере ординців переляк:
– То це шайтан!
Це не козак!
Козак всміхнувся в довгі вуса:
– З шайтанами не вперше б’юся.
Узнали, що таке козак,
Якого люди кличуть: Мак. –
І знову зброя у двобої
Дзвенить над збитою водою,
І квасить нелюдів ріка, –
Не ломить сила козака.

Та от надходить чорна зрада:
Дрантя, попихач скрався ззаду,
Він чином – кат, душею – гад.
Увесь продався за дукат.
Тихцем підвів іуда зброю,
Озвався постріл над рікою,
І на коня схиливсь козак.
– Пропав козак! Загинув Мак! –
Ординці кинулись до нього.
Козак на них поглянув строго:
– Ні, не загинув я, кати,
Поміж людьми мені цвісти! –
Кати підводять вгору зброю:
– Твій цвіт, життя вже за тобою,
Козаче, зробимо отак:
Шаблями скришимо на мак –
Ординці воїна скришили,
На землю впало тіло біле,
І, наче зерно, проросло,
А влітку маком зацвіло...

Давно ординців і іуду
В моїм краю забули люди,
Бо їхній слід – страшний укіс
Травою мертвою поріс.
А мак цвіте віки в роздоллі –
В косі дівочій і у полі.
А мак цвіте!

// Poppyflowers Are Blossoming, Ch. II